Тоді, коли Русь – перша християнська держава на теренах України – припинила незалежне існування, історичну пам’ять про спільне коріння населення земель, що опинилися у складі сусідніх держав, значною мірою допомагали зберігати священнослужителі Київської митрополії (про особливості її функціонування див., зокрема: посилання №1, посилання №2).

У середині ХVII ст. державницькі устремління Богдана Хмельницького, успіхи і прорахунки гетьмана, відбилися на житті кожного мешканця України. У бароково-напружених суперечностях церковного буття значну роль відігравали політичні погляди, виховання, освіта духовенства. Очевидно, в залежності від цього священнослужителі трактували й слова апостола Павла: “…влади існуючі встановлені від Бога. Тому той, хто противиться владі, противиться Божій постанові: а ті, хто противиться, самі візьмуть осуд на себе” (Рим. 13:1,2).

Галерея портретів архімандритів Києво-Печерського монастиря дає змогу зупинити увагу на трансформації поглядів і наслідках дій для України відомих провідників релігійно-політичних ідей. Cьогодні однією з проблем для українських істориків є, зокрема подолання промосковських наративів “Синопсису”, виданого вперше у друкарні Києво-Печерського монастиря 1674 р. Ця книга, яку назвали “першим підручником історії” в Російській імперії, значною мірою підготувала базу для концептуальної розробки імперської історії за часів Катерини ІІ, що засвідчив Август Шльоцер, котрий допомагав Герхарду Мюллеру (Міллеру) збирати джерела до неї. Редактором, а, можливо, й автором “Синопсису” був печерський архімандрит у 1656–1683 роках Інокентій Гізель.

Міжконфесійні зв’язки, що підтримував Інокентій Гізель, який виріс у родині лютеран, свідчать про широкі погляди цього церковного діяча. Його дискусії з опонентами були настільки цікавими інтелектуальними змаганнями, що за результатами однієї з таких, яка тривала три дні у Київському колегіумі, упорядкували окреме видання (“Colloquium Kioviense”, 1649).

Незважаючи на відверту підтримку Гізелем зближення з Москвою під час козацько-польського конфлікту, який розрісся і врешті-решт змінив геополітичну ситуацію в центрально-східній Європі, печерський архімандрит, утім, вважав неканонічним і тому неприпустимим перехід Київської митрополії з Константинопольського патріархату до Московського. Його особисті переконання й по-європейські вільні висловлювання думок як у листах до царя Олексія Михайловича, так і у власних творах, спричинили неоднозначне ставлення до нього московського уряду і духовенства.

Нагадаємо, що київські церковні ієрархи не підписували звернення Богдана Хмельницького до царя московського щодо прийняття України в підданство, на що останній звертав увагу, але задовільнився поясненням гетьмана про усну згоду духовенства митрополії. Митрополит Сильвестр Косов направив до царя Олексія делегацію духовенства на чолі з Інокентієм Гізелем для підтвердження майнових, юридичних прав і, водночас, заради отримання гарантій збереження підпорядкування Київської церкви Константинопольському патріарху. Після смерті у 1657 р. екзарха Константинопольського Патріаршого Престолу, митрополита Київського, Галицького і всієї Русі Сильвестра Косова, вибори наступника перетворилися на тривалі й виснажливі церковно-політичні протистояння. За кандидата розглядали й Інокентія Гізеля, однак архімандрит не отримав підтримки ані польського сейму, ані московського уряду. У 1666 р. о. Інокентій заявив, що коли митрополита захочуть поставити з “великоросів”, то він закриється з ченцями у монастирі й не пустить його. Щоб уникнути гучних протестів з боку духовенства московська політика щодо Церкви в Україні стала обережнішою, і процес її перепідпорядкування затягнувся.

Справи монастирського господарства, а також ситуація в країні зумовлювали часті зносини печерського архімандрита з московським урядом. Очевидно, що багато епізодів таємної дипломатії залишилися невідомими загалу, і навіть у таких досвідчених сучасників подій, як Інокентій Гізель, не було певного розуміння, коли щиросердний заклик до милосердя одновірців отримає відповідний відгук, а коли його буде проігноровано. Огляд діяльності о. Інокентія засвідчує, що зазвичай мали успіх його звернення до московського уряду за матеріальною підтримкою справ церковних, тоді як питання збереження “малоросійських” вольностей лишалися “непочутими”.

Ольга Крайня

Ілюстрації:
1. Портрет архімандрита Інокентія Гізеля. ХІХ ст. з колекції Національного заповідника “Києво-Печерська лавра”
2. Титульний аркуш 3-го видання “Синопсису” (1680)