Нищення культурної спадщини, навчальних закладів, друкованого слова… наше жахливе сьогодення… Але… цей допис про те, як у XVIII ст. суттєвого втручання зазнавала сфера книгодрукування та книгорозповсюдження задля уніфікації. Адже київське православ’я було занадто відмінним на момент перепідпорядкування Київської митрополії Московському патріархату.

Для задоволення духовних потреб вірних та відправи Святої Літургії священники потребували чимало богослужбових книг. Мабуть, єдиною книгою, наявною в усіх парафіях Київської митрополії XVIII ст. було напрестольне Євангеліє, а також Апостол. Зазвичай парафіяльні храми мали Тріоді, Октоїхи, Ірмолої, Требники. Але далеко не всі парафії могли придбати Прологи, Устави церковні, а тим більше повний комплект Міней місячних.

Загалом, наповненість парафіяльних храмів богослужбовою літературою була задовільною, найнеобхідніші тексти парафіяльні церкви мали, деякі відсутні – без особливих втрат для богослужіння замінювались іншими наявними. Натомість учительної та проповідницької літератури фіксується надзвичайно мало. Також у XVIII ст. парафіяльні ризниці практично всіх церков поповнилися низкою текстів нетипових доти служб відповідно до складання і відлагодження системи відправлення урочистих богослужінь у дні коронації, народження, тезоіменитства членів імператорської родини та у “вікторіальні” дні на честь перемоги у військових баталіях.

На парафіях Київської митрополії була представлена продукція всіх найбільших типографій, які друкували церковні книги у XVIII ст., за виключенням, хіба що Петербурзької Олександро-Невської: Києво-Печерської, Чернігівської, Львівської, Московської синодальної, Могилевської. Статистичні дані засвідчують, що в парафіяльних храмах майже половина богослужбових книг – це київські друки, приблизно п’яту частину становили московські, значно менше – львівських, чернігівських і могилевських видань.

Наскільки місце друкування визначало відмінність у змісті, залежало ще й від часу, коли та чи інша книга побачила світ. Указом від 5 жовтня 1720 р. для київських та чернігівських видань впроваджувалась цензура. Дозволялося передруковувати старі церковні книги, попередньо звіривши їх з “великороссийскими печатьми, дабы никакой розни и особого наречения в оных не было”. Інших книг, ані нових, ані старих, самостійно друкувати у цих друкарнях не дозволялося. Дозвіл на друк надавав винятково Св. Синод “дабы не могло в таких книгах никакой в Церкви Восточной противности с великороссийскою печатью несогласия произойти”. Паралельно наказувалося вилучати з парафіяльних ризниць книги, надруковані до цих постанов. Так, у 1735 р. Рафаїлу (Заборовському) указом доручено “старопечатні” книги забирати і пильнувати, щоб церковні служби велися за виправленими виданнями. Та конкретні випадки свідчать на користь побутування і про пріоритетність “старих” видань. Але поширення книг Московської синодальної друкарні відбувалося централізовано, що створювало умови для швидких темпів оновлення книжкового фонду парафій Київської митрополії у XVIII ст.

Оксана Прокоп’юк

Підписи до ілюстрацій:
Іл. 1. Будинок друкарні Києво-Печерської лаври. Сучасний вигляд
Іл. 2–4. Титульні аркуші богослужбових книг друку Києво-Печерської лаври
Іл. 5. Церква Спаса на Берестові (у XVIII ст. діяла як парафіяльний храм). Сучасний вигляд